Іловайськ - не поразка, а безцінний досвід на початку Великої війни
29 серпня – День вшанування пам'яті загиблих захисників України в рамках російсько-української війни. Це день, коли ми згадуємо трагічні події під Іловайськом, які стали однією з найтемніших сторінок в історії АТО/ООС. Рівно десять років тому, наприкінці серпня, відбувалися запеклі бої за звільнення Іловайська. Протягом кількох тижнів українські сили намагалися перерізати останню залізничну артерію, якою сепаратисти отримували постачання від Росії. Однак, у ніч на 24 серпня 2014 року, коли на територію України увійшли підрозділи регулярної армії РФ, ситуація кардинально змінилася: чисельність українських військових у районі Іловайська була в 18 разів меншою за російські сили. Це призвело до оточення, спроби прориву ззовні та переговорів з росіянами про виведення українських бійців. Проте всі ці зусилля завершилися трагічно: в "зеленому коридорі", який був обстріляний 29 серпня, загинуло понад 250 наших воїнів, а ще 400 отримали поранення, згідно з даними Національного військово-історичного музею та Офісу генпрокурора.
Здавалася, сам бойовий дух держави Україна був тоді поранений. Під час літньої кампанії наші війська успішно повертали території - Маріуполь, Сєвєродонецьк, Авдіївку... А вже у вересні, після Іловайська, Україна змушена була погодитися на Мінські угоди, які, на думку західних лідерів, мали стати шляхом врегулювання конфлікту на сході України, а стали інструментом викручування рук Україні.
Минуло 10 років і цього достатньо, щоб дивитися на ті події більш спокійно і об'єктивно оцінювати набутий досвід. Тоді ми думали, що Іловайськ - це найстрашніше, що могло статися. Тепер розуміємо: Іловайськ - не історія української поразки, це історія української боротьби. Трагічний, але неоціненний у сенсі набутого тоді досвіду, епізод на початку чергового етапу протистояння нашому одвічному ворогу. Ми отримали гіркий урок та дізналися, на що здатні росіяни, які просто "заблукали" на чужій землі. Ми отримали привід зробити висновки і тримати їх у голові - і військово-політичне керівництво, і суспільство. Ще й дітям прищеплювати правила відносин з ворогом, яких нас навчив Іловайськ. А висновків було багато.
Чого варті росіяни з їхніми "чесними обіцянками"?
Перш за все, Герой України генерал-майор Ігор Гордійчук, безпосередній учасник оборони Савур-могили та спроби прориву українських підрозділів під Многопіллям, де проходив так званий "зелений коридор" під Іловайськом, зазначає: після Іловайська ми засвоїли, що ворог хитрий, підлий і підступний, завжди порушить угоду, коли йому це вигідно, і зробить це в найболючіший для нас момент, коли ми опинимось у безвиході.
Ці висновки слід зробити раз і назавжди, щоб наші діти, онуки та правнуки ніколи не намагалися домовлятися з ними та не довіряли їм, - зазначив він. - Тоді існувала віра в можливість домовленостей, але це був останній випадок, коли це намагалися зробити". Росія - вічний ворог, а війна - екзистенційна, і це найголовніший урок Іловайська, вважає легендарний "Сумрак".
"Я добре пам'ятаю, як ми проводили переговори, обговорюючи місце і спосіб організації коридору. Було кілька варіантів, і найгірший з них стався, коли ми опинилися в пастці", - згадує генерал-майор. Він вважає, що можливо, варто було спробувати діяти так, як ми виходили з Савур-могили: невеликими групами. Незважаючи на потрійне оточення, ми змогли вибратися (а потім потрапили в Іловайський котел). На його думку, якби ми намагалися виходити групами по 5-15 осіб, втрати були б меншими, ніж коли наші колони розстріляли, мов у тирі.
Важливий урок Іловайська полягає в тому, що довіряти обіцянкам росіян не варто, адже поняття "честі російського офіцера" не існує, переконаний Юрій Чорноморець - філософ, теолог, учасник бойових дій на Київщині та волонтер. "Нам давали слово честі, що не будуть стріляти, якщо ми не зачепимо їхніх полонених. Але честі у російських офіцерів немає. Я ніколи не потисну руку російському офіцеру", - заявляв ще у 2015 році в інтерв'ю ВВС Юрій Береза, перший командир батальйону "Дніпро-1", який намагався прорватися з Іловайського "котла". "Вони завжди прикриваються високими поняттями, але завжди обдурюють і вбивають", - впевнений Чорноморець. Після Іловайського "коридору" стало очевидно, наскільки українці та росіяни відрізняються. Юрій Чорноморець зазначає: ми завжди дотримувалися обіцянок щодо випуску ворожих бійців з оточення або обміну тіл, а росіяни завжди намагались ошукати. "Я поки не знаю жодного успішного прикладу домовленостей з ними, навіть через посередників, - говорить Чорноморець. - І сумно, що за 10 років не лише у світі, а й в Україні ще не всі засвоїли цей урок і не зрозуміли варварської натури росіян".
Звісно, ось унікалізований текст: Певних деталей про переговори з росіянами, що проходили вночі перед спробою виходу, ми досі не знаємо точно. "Я зібрав певну картину з різних джерел, але вона залишається гіпотетичною, адже мене там не було, – зазначає Олексій Панич, громадський діяч і доктор філософії. – Дозволу на вихід зі зброєю ми не отримали. На пропозицію скласти зброю Хомчак (генерал Руслан Хомчак, який командував силами АТО в районі Іловайська влітку 2014 року) не відповів, а потім просто розпочав вихід зі зброєю". Можливо, сподівалися, що росіяни не будуть стріляти, побояться. Однак така помилкова оцінка українських офіцерів, на жаль, мала незалежні від них підсвідомі причини.
Коли Союз розпався, а зв'язки залишилися незруйнованими
Коли росіяни вже були морально у стані війни з нами, ми - ще не були, продовжує Олексій Панич. Коли вони в українців стріляли, не задумуючись, наші військові ще мали психологічний бар'єр. "Наш урок у тому, що ми надто довго були миролюбною нацією, яка до останнього не вірила, що наші сусіди готові нас вбивати, не вважаючи за людей, щойно командир накаже, - говорить він. - В нас росіяни "вдовбали" - і то не відразу - розуміння, що з ними насправді треба воювати, а потім, як виявилося - і можна воювати".
Ігор Левченко, військово-політичний оглядач і експерт-міжнародник Центру досліджень армії, конверсії та роззброєнь, зазначає, що ставлення до військових РФ в нашому командуванні значною мірою формувалося під впливом "пострадянських сентиментів". Ці сентименти були особливо поширені серед військових, оскільки багато старших офіцерів та високопосадовців мали спільний досвід навчання і служби з росіянами та підтримували зв'язки, які існували ще з часів радянського союзу. До 1994 року також діяли державні програми обміну, що дозволяли військовим обирати місце служби між Україною і РФ. Ці зв'язки часто підтримувалися разом з уявленнями про спільність. "Довгий час, наприклад, питання обміну полоненими вирішувались на рівні організацій ветеранів Афганістану. Наші генерали контактували з російськими колегами, домовляючись навіть про такі речі, як Іловайський "коридор", спираючись на особисті зв'язки, які сформувалися у минулі часи", - розповідає пан Ігор.
Це ставлення, сформоване у радянський-пострадянський період, заважало реально оцінювати загрози і відповідно на них реагувати. "Було зрозуміло при плануванні Іловайської операції, що фактично в тилу і на правому фланзі був російсько-український кордон, звідки російське угруповання потім і здійснило удар", - пояснює експерт. Але тоді розуміння сутності ворога ще не прийшло, хоча й очевидно було, що Росія вже була на той час "куратором" окупації Криму і подій на Донбасі. Військові були морально не готові стріляти в росіян, вважаючи, що це якесь непорозуміння, то політики, мовляв, воюють, нагадує Андрій Тетерук, учасник боїв за Іловайськ, колишній командир батальйону "Миротворець". При тому, що ворог чітко і цілеспрямовано демонстрував бажання окупувати нашу державу. "З плином часу усвідомлення, що РФ є агресором, прийшло, а на той час набагато менше людей це розуміли, зокрема, і серед військових", - каже пан Андрій. Але після 29 серпня 2014 року це усвідомлення прийшло остаточно.
Немає сенсу говорити, що треба було уникнути помилкових оцінок ворога в той час, адже настрої і погляди були саме такими. "У ті часи такі експерти, як я, дуже покладалися на силу міжнародного права, відносин, статуту ООН і неформальних обмежень у правовому міжнародному просторі, - згадує Левченко. - На цій основі безпосереднє вторгнення російських регулярних військ вважалося малоймовірним і не враховувалося при плануванні операцій". Тому трагедія Іловайська, на думку військового оглядача, полягає в тому, що багато командирів мали надто оптимістичне уявлення про ворога і не могли цього уникнути. "Сьогодні ми набагато краще розуміємо противника і його цілі, які не змінилися за останні 10 років. Треба завжди готуватися до найгіршого сценарію і планувати відповідно до цього", - каже Левченко.
Опір перевищує середньоєвропейський рівень.
Іловайськ став найболючішою сторінкою на початку російської агресії проти України, зазначає Андрій Тетерук. Водночас, ця подія підкреслила, що українці здатні чинити опір навіть у найскладніших умовах. "Ми, командири, зібралися і обговорювали пропозицію скласти зброю і вийти без техніки, фактично капітулювати перед значно сильнішим ворогом. Ця пропозиція була одноголосно відкинута без вагань, — згадує пан Андрій дні оточення. — Ми розуміли, що ризики дуже високі, але ніхто не дав ворогу параду українських військ (включно з добровольцями) з піднятими руками". Це усвідомлення, що Україна не капітулює, за словами Тетерука, визначило подальший перебіг подій. Це був кривавий, але дуже важливий урок. "Ворог отримав сигнал, що ми будемо боротися, а Україна зрозуміла, що ворог не дотримується зобов'язань, він підступний і небезпечний, і ігнорувати здоровий глузд у відносинах з ним неприпустимо," — зазначає пан Андрій.
Зараз читаю книжку про дансько-німецьку війну середини XIX століття, і в ній є таке твердження: якщо існує нація, то ніщо не здатне її згуртувати так, як війна, - пояснює Олексій Панич. - І у нас також - якби не було великого лиха, то й щастя б не трапилося. Ми дуже швидко відчули себе нацією, а без ворожого тиску з боку Росії це могло б зайняти багато десятиліть марних надій, що росіяни - наші друзі. Постав вибір: або ми об'єднуємося як нація, або нас не буде. На щастя, вдалося перше. І хоча іноді здається, що частина населення діє зовсім не з позицій єдності, це нормально, заспокоює Панич. Під час Другої світової війни лише невелика частина французів брала участь у партизанському опорі, тоді як колабораціонізм був поширеним. "І нині, на тлі середньоєвропейських держав, наша здатність до опору виглядає набагато переконливішою, ніж у багатьох європейських націй", - зазначає доктор філософії.
Андрій Тетерук радить глибше зануритися у вивчення історії, звертаючись до праць Макіавеллі та інших мислителів минулого, адже сучасна війна, яку ми переживаємо, не є унікальною: Європа колись уже пройшла через подібні випробування, хоча й забула цей досвід. "Коли моральний дух слабкий, навіть добре озброєні армії можуть бути розбиті більш мотивованим, хоч і гірше оснащеним супротивником," - зазначає пан Андрій. "Нині Україна протистоїть агресору, незважаючи на значну перевагу ресурсів Росії, у той час як країни НАТО вагаються збивати російські дрони над своєю територією. Ворог користується нашою моральною та ментальною слабкістю."
Ніколи не завадить мати більше військової міці.
Після подій під Іловайськом ЗМІ активно висвітлювали ситуацію та спілкувалися з безпосередніми учасниками. Деякі з них зазначали, що бракувало вогневих засобів і танків, і тому дефіцит покривали піхотою. Проте, як нагадує Андрій Тетерук, в Україні протягом багатьох років систематично знищували військовий потенціал, аргументуючи це відсутністю ворога. "Танки, які солдати хотіли бачити на полі бою, за 20 років незалежності були або розпродані, або занепали на базах зберігання, - говорить він. - Армія фінансувалася за залишковим принципом, іноді лише на рівні 1% від ВВП. А коли за часів Януковича міністрами оборони призначали громадян РФ, таких як Дмитро Саламатін і Павло Лебедєв, руйнувалася вся система - від управління військами до тилового забезпечення". У результаті, рівень боєздатності армії та її здатність до організованого спротиву були критично низькими.
На засіданнях РНБО міністр оборони того часу звітував, що бойові завдання могли виконувати лише близько 5-6 тисяч військовослужбовців. "Уявіть, ким було воювати?" - розповідає пан Андрій. "Ми фактично вирушали в зону бойових дій на звичайних маршрутках, що називалися "бойові Богдани піхоти". Проте українські військові не злякалися - вони шукали способи зупинити ворога на тих ділянках, де він ще не закріпився, і готові були виконувати бойові завдання навіть пішки", - додає Тетерук.
"Замість розвитку військового потенціалу, керманичі марили домовленостями, які виявились нікчемними. А ще Карл фон Клаузевіц (прусський генерал, військовий теоретик, - ред.) казав, що у слабких країн союзників не буває. Треба бути сильними", - резюмує він. Нарощувати, вдосконалювати, реформувати військовий потенціал до рівня здатності захищати свою країну на суші, у небі і морі - ось аксіома, яку мали відтоді завчити. Папірці можуть бути проігноровані і відкинуті, а озброєне до зубів військо - ні.
Тоді, виходить, до бою недостатньо готувалися - і до Майдану, і під час, і після - міркує Ігор Гордійчук. Зараз людей і зброї значно більше, але й задачі складніші. "Тоді ситуація на полі бою для нас була відсотків на 10 важка, а на 90% помірно складна, а сьогодні 90% фронту - надважкі ділянки", - каже він. І ситуація може змінюватися щодня, тож нарощувати власну міць мусимо безперестанку. Юрій Чорноморець пригадує серпень 2014-го, підготовку до параду на Хрещатику. Ішов вулицею і бачив, як їдуть з репетиції параду танки, броньовики і думав: наскільки ж ми не вміємо розставляти пріоритети, наскільки ж зараз ця техніка потрібніша була б під Іловайськом, ніж у Києві. "Мені здається, до сьогоднішнього дня це невміння розставити пріоритети, кинути всі сили туди, де вони потрібні, щоб врятувати ситуацію лишається нашою проблемою, - міркує він. - Все інше вдається чудово".
Просити допомоги та звертатися по допомогу - це не одне й те саме, наголошує Андрій Тетерук. Маніпулювати емоціями, щоб отримати щось, можна лише кілька разів, але не більше. "Нам необхідні міцні позиції. Під час будь-якого конфлікту ключовими є сектор безпеки і готовність захищати країну", - зазначає він.
Осягнення цього також заклав Іловайськ. Саме з нього розпочалося відродження Збройних Сил України як потужної військової сили, яка сьогодні протистоїть смертельному ворогу у Великій війні.
Обіцянка-цяцянка, або час позбутися ілюзій
"Мені сумно усвідомлювати, що більшість людей воліють уникати реальності та створюють ілюзії, у які починають вірити, - ділиться своїми спостереженнями Андрій Тетерук. - Ми часто критикуємо союзників за недостатню допомогу, але чи завжди ми самі відповідально виконуємо свої обов'язки? Чи завжди ми маємо високу свідомість небезпеки?" На жаль, лише частина українців розуміє загрозу, тоді як інші залишаються корисними ідіотами. Наприклад, під час останнього обстрілу деякі особи швидко опублікували відео влучання у стратегічний об'єкт на Київщині, зауважує Андрій Анатолійович. Критика партнерів та повна залежність від них є інфантильною, коли ми самі недостатньо дбаємо про свою безпеку. "Ми не раз обговорювали це в парламенті, але більшість обирала вірити у силу слова в переговорах із маніяком, яким став Путін", - підкреслює колишній народний депутат Тетерук."
Західні союзники вважали, та й, можливо, досі переконані, що з Росією можна досягти домовленостей. "Схоже, що не всі це усвідомили, - розповідає Чорноморець. - Нещодавно я переглядав відео, присвячене Дню Незалежності, де український філософ (нині проживає у Німеччині) в дусі Арестовича закликає до примирення з Росією, до пошуку спільної мови. Але тільки повна поразка агресора, наші влучні асиметричні дії та можливість завдавати ударів на його території є найважливішими аргументами у будь-яких перемовинах з цим ворогом".
Ще до подій в Іловайську Україна постійно піднімала питання про вторгнення російських військ на міжнародних форумах, але наші західні союзники реагували вкрай пасивно, згадує Ігор Левченко. Вони обмежувалися лише висловленням "стурбованості" і не планували здійснювати рішучі дії. Вирішальною подією, яка змінила їх ставлення, стало збиття малайзійського літака – це змусило їх реагувати більш активно. Ілюзії важко подолати, але ця трагедія зламала їх.
Проте після подій в Іловайську українці вже точно не можуть претендувати на них. "Якщо зараз поступимося або нам нав'яжуть "мир", то вічно будемо боятися, що угоду знову порушать," - зазначає Ігор Гордійчук. За його словами, Іловайськ тепер став предметом досліджень для аналітиків, військових експертів та істориків.
На військово-політичному рівні цей урок слід запам'ятати, щоб уникнути повторення. А для учасників важливо, щоб ці події завжди залишалися в пам'яті. "Вічна пам'ять тим, хто загинув. Багато моїх найкращих побратимів залишилися там, - говорить "Сумрак". - Їхні родини та діти серед нас, і ми повинні пам'ятати про кожного з них".
