Віталій Портников зазначає: "Коли Росія веде бойові дії на території інших країн, вона зазнає поразки."

"Я вважатиму перемогою те, якщо Українська держава зможе зберегти своє існування."
Сергію, ми вже кілька років постійно спілкуємося, і для мене це стало схожим на візит до сімейного лікаря. Я приходжу, щоб ти приділив увагу і «перевірив» мої думки, як лікар перевіряє зір. Ти завжди вмієш все розставити по місцях.
У одному з твоїх текстів я звернув увагу на висловлювання: "Люди постійно чекають від мене ідеї, як вирішити ситуацію. Але її просто немає. В екзистенційних конфліктах немає швидкого вирішення. Ця війна – на тривалий термін". Це не лише політична війна, а насамперед екзистенційна. Росіянам не важливі Покровськ чи Торецьк. Їм потрібно, щоб нас не існувало. Що може змінити цю екзистенційну проблему? Чи потрібно нове покоління в Росії, нова влада?
Вважаю, що виходу немає. Раніше я намагався знайти його в нових поколіннях росіян, але згодом відмовився від цієї думки. До 1945-1946 років росіяни сприймали Польщу та Фінляндію як свої території, не згадуючи вже про Латвію, Литву та Естонію. Проте нові покоління росіян перестали розглядати Фінляндію як частину Росії, а з часом, починаючи з 80-х років, Польща більше не сприймалася ними як власність, а швидше як сателітна держава.
"Росіяни та поляки – це, по суті, один народ, просто з різними релігійними переконаннями," – так розмірковували в епоху Російської імперії, намагаючись зрозуміти, чому існує Варшавська губернія. Але я опинявся в тій самій ситуації, що й ізраїльтяни, які сподіваються, що нові покоління арабів зрештою усвідомлять, що Ізраїль має право на своє існування. Такі нові араби дійсно з'являються в арабських країнах, але не на території колишньої підмандатної Палестини. Там ситуація лише погіршується.
Я уважно ознайомився з біографією братів Синварів. Серед них – нинішній лідер політбюро ХАМАС, військовий керівник у Секторі Гази, та його брат Мохаммед, який зараз обіймає посаду головного військового командира організації. Обидва брати народилися в таборі біженців у Секторі Гази, а їхні батьки раніше проживали в селі під Ашкелоном, з якого вони емігрували. Вони не були вигнані, а вирішили покинути свої домівки в надії, що арабські армії в 1948 році зможуть знищити концепцію Єврейської держави.
Зображення: кадр з відео Віталія Портникова та Сергія Жадана.
Вони мали можливість залишитися, стати частиною ізраїльського суспільства і створити для своїх дітей зовсім інше майбутнє. Їхній вибір може здатися помилковим, проте вони вважали, що це правильний шлях, оскільки він був сприйнятий як форма опору. Отже, зараз ми маємо покоління людей, які виросли в умовах боротьби. Вони міркують не про помсту, а про те, як повернутися до своїх коренів і відновити втрачені позиції.
Це можна вважати фанатизмом. Але коли ці люди планували 7 жовтня (2023 року. -- Ред.), вони не думали, що просто заберуть скількись заручників. Вони сподівалися, що це буде прелюдією до краху Єврейської держави: "Євреї врешті-решт підуть. Ми створимо таку ситуацію, коли вони спакують валізи і поїдуть. Це Арабська держава, вони не мають там бути".
На факультеті журналістики Московського університету у мене був однокурсник із Сектора Гази, який виявився комуністом. Ми проводили багато часу в обговореннях, намагаючись знайти способи вирішення конфлікту і створення двох незалежних держав. Він не раз повторював: "Я хочу жити в Тель-Авіві без євреїв". Це висловлювання залишило глибокий слід у моїй пам'яті. Тепер ми вже наближаємося до 60 років, а молодь віком 20-25 років продовжує жертвувати своїм життям за ідеали, які він відстоював три десятки років тому.
Росіяни ж не сприймають українців чи білорусів як чужих. Вони сприймають їх як людей, неправильно вихованих. А поляків і фінів як своїх не сприймали. І коли тим вдалося відбитися, вони їх відпустили психологічно. І я думав у 90-ті, що так вийде з росіянами й українцями, що з'явиться нова генерація росіян, яка буде сприймати Україну як чуже. Але може з'явитися тільки генерація росіян, яка буде сприймати Україну як недосяжне. От як палестинці сприймають Ізраїль: "Тель-Авів -- це місто, в якому маємо жити ми, араби, але поки що не можемо, бо вони сильніші. Ми маємо мстити, брати їх у заручники, але ми не можемо захопити Тель-Авів, Хайфу, Єрусалим". Це можна порівняти з Києвом: "Ну, ми (росіяни) не можемо. Колись це зробимо". Який вигляд має ізраїльське життя реальне з погляду стратегії безпеки? Це те, що хочуть приховати від українців політики. Довгі періоди миру, короткі періоди конфліктів. Зараз ця матриця зламалася. В Ізраїлі скоро буде 400-й день війни.
Зображення: Військовослужбовці ЦАХАЛу виконують свої завдання на півдні Лівану.
ХАМАС ініціював військові дії проти Ізраїлю, і тепер Газа змушена буде відповісти за свою нахабність.
В Україні це вже буде тисяча днів. Наразі ми не в змозі розірвати цю матрицю. Найважливіше — досягти завершення обох конфліктів, які, до речі, відбуваються синхронно. Подібні конфлікти диктатури використовують для підтримки своєї екзистенції, прагнучи зруйнувати глобальну матрицю.
І тоді ми опинимося в умовах спалахів війни, конфліктів та короткочасних моментів миру.
Людям повторюють: "Вам потрібно боротися, щоб не передати цю війну вашим нащадкам". Але яким чином? Ми досягли кордонів 1991 року, і ми не залишилися в тій ситуації, правда? Вони точно більше не спробують напасти, не так ли? Яка у вас гарантія? Протистоїть нам ядерна держава з населенням 120-130 мільйонів, яка вважає ваше те, що належить їй. І тут починає з'являтися ірраціональне мислення, яке зосереджене не на тому, як Україні перемогти в цій ситуації, а на сподіваннях, що з Росією має щось статися. "Путін помре. Росія розпадеться. Вони не будуть більше загрожувати. З'являться численні нові російські держави". Якщо ви вірите в єдину Україну від Галичини до Донбасу, то як ви поясните етнічному росіянину у Вологді, чому він має жити в одній країні з етнічним росіянином з Новосибірська?
У кризовій ситуації деякі республіки Росії можуть здобути незалежність. Я відчуваю співчуття до народів Росії, так само як і до українців, казахів чи латишів. Для мене не існує різниці між цими народами, які зазнають поневолення та використовуються як розмінна монета у війнах. Ми часто забуваємо про бурятів і тувинців, не усвідомлюючи, що українці також були частиною імперії і зазнали такої ж долі, як і інші народи. Не можу не згадати про Чечню, яка була знищена в 90-х і на початку 2000-х років.
Фото: jeremynichollarchive.com Грозний, 1995. Перша чеченська війна.
І ми на це що робили? Просто дивилися.
Це ще одна з можливих загроз. Чеченізація України внаслідок тривалої війни. З'явиться багато людей, які бажають просто жити у мирі, щоб їх не турбували. Їм абсолютно байдуже, який прапор чи хто президент, головне – знайти порозуміння з тими, хто їх переслідував, щоб вони більше не поверталися.
Путін може прагнути цього досягти. Нам слід визначити конкретну мету для себе. Для мене перемогою буде те, що Українська держава зуміє вижити. Щоб український народ залишився на своїй землі, щоб люди не роз'їхалися, не відступили і не поступилися своїм місцем іншим націям. Як людина єврейського походження, я розумію, що це означає.
Після Голокосту європейські євреї зникли, але ми, як нація, продовжуємо існувати поруч з народами, про які згадуємо лише в контексті археологічних експозицій. Ці народи втратили свої місця в цивілізації через різноманітні історичні обставини. Для мене, як українця, патріота та представника єврейської спадщини, який сприймає історію в часовому вимірі, важливо, щоб українці залишалися тут. Щоб це була справжня українська Україна. Адже українці можуть зберегти свою ідентичність, а держава може вистояти, але є ризик стати сателітом, як це сталося з Білоруссю. У такому разі нічого українського не залишиться, і це стане великою поразкою.
Я вже багато років працюю над тим, щоб ця мова звучала на вулицях. Це питання вибору та справедливості. Українець спілкується українською, знає історію своєї нації та живе в українській культурі. Коли я відвідую Тель-Авів і чую іврит, це приносить мені величезну радість. Я відчуваю, як справедливість тріумфує. І сподіваюся, що в Україні також настане такий момент.
Ми стверджуємо: "Перемога стане реальністю лише тоді, коли ми відновимо нашу територіальну цілісність". Це не просто перемога, а питання справедливості і дотримання міжнародного права. Цей процес може бути складовою частиною війни. Ми досягаємо кордонів 1991 року, а вже наступного дня стикаємося з масованою ракетною атакою на українські міста. І до цих міст, які ми захищаємо, вже будуть належати Донецьк, Луганськ і Сімферополь.
Ми досягнемо тривалого миру, коли російський народ усвідомить, що нічого не зможе здобути в цьому регіоні за наявності трьох ключових умов.
Зображення: кадр з відео Віталія Портникова
По-перше, росіяни усвідомлюють, що їм не вдається просунутися на жоден кілометр на нашій території.
Друга. Росіяни бачать, що бомбардування українських міст не призводить до масового відтоку населення й до повної інфраструктурної катастрофи.
І третя. Росіяни бачать, що більше втрачають, ніж отримують. Тоді може виникнути питання про припинення вогню. Не про саміт миру, запрошення російської делегації, мирні перемовини, гарантії безпеки. Це все декорації театральні, які не працюють у реальному житті. А про припинення вогню. І від цього припинення вогню ми будемо знати, що період миру має бути довгим.
Проте той, хто вирішить залишитися тут, повинен усвідомити свій вибір. Він повинен бути готовим до того, що може відправити своїх нащадків на наступну війну, якщо дані гарантії не спрацюють.
Таким чином, ми сформуємо суспільство, яке здатне існувати в реальному світі, а не таке, що протягом більше трьох десятиліть перебувало в ілюзіях, мов лялька, що зависла на нитці реакцій на дії Росії та думок щодо неї.
"Коли втрати росіян удесятеро перевищують наші, і вони не в змозі відновити свої сили, саме тоді вони змушені зупинитися."
Я повністю розумію твою позицію, що варто стратегічно зосереджуватися на власному розвитку, а не на можливих слабкостях противника, який все-таки залишиться на арені. Нещодавно я мав бесіду з Тімоті Снайдером, і він підкреслив, що хоч Росія іноді зазнає поразок, це не є безсила країна чи армія — цей міф активно підтримується самою Росією. Таким чином, єдиний шлях до модернізації, трансформації та лібералізації в межах імперії можливий лише після поразки.
Безперечно, Росія зазнає поразок у війнах. По-перше, у морських кампаніях, оскільки її флот, як правило, є недостатньо потужним. Це стало очевидним навіть під час поточної війни. Які великі зусилля, державні та політичні, були вжиті для того, щоб Чорноморський флот розташувався в Криму і став основною базою для російського наступу. І в підсумку, результат залишився незадовільним. Флот не виконує навіть базової функції – зупинки української торгівлі в Чорному морі.
Зображення: кадр з відео Віталія Портникова
Друге. Росія програє, коли її війська намагаються захопити чужі території. Коли вона воює на чужих територіях.
Є також третій вид війн, які Росія постійно перемагає. Це конфлікти, в яких відбуваються спроби захоплення її території.
Тімоті Снайдер у бесіді з Сергієм Жаданом: Війна, програна імперією, є абсолютно необхідною. І росіянам слід усвідомити це в майбутньому.
Я не поділяю віри у національні війни. Це, на мою думку, також міф, в який ми підсвідомо віримо, оскільки наше виховання відбувалося в такій культурі. Нам здається, що 22 червня 1941 року всі, як один, вийшли з дому, маючи голені голови.
Ця держава має можливість перемістити свої арсенальні запаси за Урал. Слід зосередитися на промислових потужностях Сибіру. Можливо, буде необхідно вивезти значну частину населення за межі європейської частини Росії. І коли будь-яка армія заходить занадто далеко, це наочно видно на прикладі української армії, яка вторглася на територію Курської області — вона втрачає зв’язок з ресурсами. Виявляється, що в такій великій країні, особливо без належної транспортної інфраструктури, реалізувати щось вкрай складно.
Колись росіяни без зайвих вагань спалили Москву, вважаючи людське життя та інфраструктуру малоцінними. Для них це було просто: "зруйнували – і що ж, зведемо щось краще, ніж було раніше".
Важливо усвідомити, яку війну з Росією можна успішно виграти. Яка війна може бути нав'язана Росії? Дехто мріє про те, щоб Пригожин дійшов до Москви. Але чи справді це відбулося б? Адже якщо влада змінює своє місце перебування і стає визнаним центром впливу... Згадаймо ГКЧП, який також мав місце в Москві, але в результаті нічого не вдалося реалізувати.
Ми фактично ініціювали і виграли морську війну. Наступна війна, яку можна нав'язати Росії, щоб вона зазнала поразки, на жаль, буде оборонною. У процесі спроби захоплення територій вони втрачають значно більше людей, що виснажує їхні ресурси. Коли їхні втрати в десять разів перевищують наші, і вони не можуть відновити свої сили, саме тоді вони змушені зупинитися.
Вражений ЗСУ крейсер 'Москва'
Наші вимоги цілком обґрунтовані: ми вважаємо, що нам слід отримати можливість завдавати удари по військовим цілям Росії, адже це сприятиме зниженню їхнього військового потенціалу.
Коли вони призупиняють свої дії, розпочинаються нові процеси. У цьому контексті можна згадати про НАТО. У Росії зміни не відбуваються протягом трьох століть, але потім за добу може статися все.
Я не вірю, що російський режим в його нинішньому вигляді вічно буде утримувати стабільність у столиці. Я жив у Москві, коли там не було хліба і масла, і бачив настрої людей. Від цих людей все залежить. Не від Саратова і не від Томська. А від цих людей, які чекають, чекають, чекають. Москва - це місто-держава. І його комфорт залежить від того, що воно не бере участі у політиці. Але щойно комфорт зникне, там можуть виникнути абсолютно інші запитання у багатьох людей. Але ми не наше майбутнє з цим пов'язувати. Ми маємо вийти з ситуації, коли ми гинемо. Отримати такі гарантії безпеки, які б дозволили сказати: вони на нас більше не нападуть, бо бояться ядерної війни.
XX століття в Росії демонструє, що після кожного посилення репресій і періодів авторитаризму неминуче настає час, який можна охарактеризувати як відлига. Чимало людей вважають, що цей процес може стартувати після відходу Путіна з політичної арени...
Я б не хотів, щоб ми ставали генералами, які готуються до битв, що вже позаду. Історія не завжди розгортається за чіткими схемами.
Після п'ятирічки похорон Брежнєва-Андропова-Черненка почалася справжня відлига горбачовська, якої ми не чекали. Ми отримали право на вільну творчість, на можливість виїзду за кордон, право ринкової діяльності. За рік до обрання Горбачова ніхто в цьому ключі ще навіть не думав.
У наших батьків була своя епопея – смерть Сталіна, після якої почалися зміни, на які вони навіть не сподівалися. Людей відпустили з ГУЛАГу, що створювало відчуття, що за відходом тирана настає етап відлиги. Але ж була й смерть Леніна, після якої ситуація погіршилася, а не покращилася. Він був прагматичним диктатором, який вірив, що необхідно впроваджувати Неп, надаючи людям певну свободу. Футуристичні ідеї, творчий експеримент, терпимість до особистих інтересів. Проте, коли Сталін зайняв лідерську позицію в партії, розпочалися індустріалізація, колективізація, голодомори, знищення будь-яких можливостей для вільної творчості, контроль над спілкою письменників, масові репресії та відновлення агресивної зовнішньої політики.
Зображення: кадр з відео Віталія Портникова
Держава змінилася настільки на гірше і настільки надовго, що ми цей сталінізм досі не виблювали.
Що чекає на Росію після Путіна? Чи буде новий лідер подібний до Леніна або Сталіна? Це режим, що базується на чекістських традиціях, відповідальний за розпад Радянського Союзу та ліквідацію Комуністичної партії. Їхня перемога здавалася практично неминучою, адже вони почали формувати свої плани ще з кінця 1980-х років. Якщо після Путіна на чолі держави опиниться новий генерал ФСБ, то він може виявитися ліберальним реформатором на кшталт Лаврентія Берії, який прагнув змін, коли був головним оберкатом СРСР. Однак можливо й те, що прийде до влади фігура, схожа на Сталіна, яка ще більше загострить репресії та конфлікти. У таких країнах політична ситуація нагадує лотерею, адже немає чіткої системи для вибору наступника. У боротьбі за владу переможе найсильніший, чиє керівництво підтримують численні клани. Історія свідчить: реформаторські імператори завжди змінювалися на троні тиранами.
"Російська цивілізація вже давно не є нашою, починаючи з часів, коли поховали Юрія Долгорукого навпроти арсеналу..."
Перемога над Росією, яку ми так бажаємо, необхідна не тільки для нашого існування. Вона матиме величезне значення для багатьох українців, адже чимало з них все ще під впливом російських міфів. Міфів про непереможність і домінування. Про те, що Росія є зразковою політичною та ідеологічною структурою, на яку варто орієнтуватися. Багато людей продовжують дивитися російські фільми, читати російську літературу та спілкуватися російською мовою...
Росія може вважатися потужною державою, а Китай — ще більш впливовою країною, з глибокими історичними коріннями, що перевершують російські. Проте ми не є китайцями; це не наша культура. І російська цивілізація вже давно не є нашою, починаючи з часів, коли Юрій Долгорукий був похований навпроти арсеналу, а його син Андрій Боголюбський зміцнював Суздальське князівство. Ми залишилися тут, тоді як вони розвивали свою цивілізацію на іншій землі.
Вона має неймовірну силу. Її виживання стало можливим завдяки ряду факторів, включаючи московський колабораціонізм стосовно Золотої Орди, що дозволило адаптувати ординські традиції до нових державних реалій. Вони зуміли об'єднати території, розуміючи, що їх не здолати. Створення унікальної моделі, яка не мала аналогів у світі, стало їхньою метою. Це була модель, де вільна людина не мала місця, навіть у часи промислового розвитку. У цьому також виявляється геній Петра I, якщо можна так його назвати. У той час як в інших країнах відбувалися промислові революції, він збудував європейський фасад, за яким ховалася та сама дика і пригноблена Азія.
Зображення: кадр з відео Сергія Жадана.
Коли промисловість почала активно розвиватися, стало зрозуміло, що є можливість привозити рабів з сіл до міст та залишати їх там у рабстві.
Довгий час перед ліквідацією кріпацтва в Російській імперії існували всі необхідні правові основи для визволення селян. Проте, на практиці, жоден з них не отримав свободи. Усі ці особи, яких ми вважаємо видатними гуманістами, насправді були власниками рабів.
Ця цивілізація велична, проте вона залишається для нас незнайомою. Як можна захоплюватися злом, що походить з іншого світу?
Юлія Латиніна якось сказала мені: "Безбородько — це значуща особистість, адже він анексував Крим". Проте історичний внесок Безбородька в історію Російської імперії викликає сумніви, подібно до дій британських колонізаторів, які вчиняли жахливі злочини в Конго. Це не те, чим варто пишатися, але, на жаль, такі настрої продовжують існувати.
Сьогодні як Російська Федерація, так і Китай формують свою зовнішню політику, зокрема спрямовану проти США, на основі твердження, що весь західний ліберальний світ є колонізатором. Проте, ці самі держави продовжують втілювати колонізаторські принципи у своїй діяльності.
Це стандартні колонії. Сьогодні, в 21 столітті, колоніалізм виглядає як рудимент минулого, особливо з точки зору етики, проте з практичної точки зору він все ще виявляє свою ефективність.
Колоніалізм XXI століття проявляється у використанні інших націй як гарматного м'яса та дешевої робочої сили, подібно до того, як Росія ставиться до народів, що населяють її територію. Ці народи мобілізуються для ведення війни проти України, причому їхня культурна спадщина залишається поза увагою. Наприклад, ми зневажливо дивимося на бурятів, сприймаючи їх як дикунів, яких Росія відправила на фронт. Водночас, ми з легкістю віримо в російські наративи, які стверджують, що росіяни є більш освіченими, а інші народи – менш розвиненими. Проте буряти мають багатий культурний спадок, включно з енциклопедією буддизму на 120 томів, що перевищує за обсягом культурні надбання росіян. На жаль, ця спадщина ніколи не цікавила росіян, і ми, на жаль, не проявляємо до неї інтересу. Серед інших народів, які заслуговують на увагу, – татари, нащадки великої імперії з розвинутою цивілізацією.
Ми сприймаємо всі народи Росії через призму російської культури. Наше ставлення до них часто є зневажливим. Для нас росіяни виступають як головний опонент, титульна нація, тоді як інші народи сприймаються як другорядні суб’єкти, що не заслуговують на увагу, хоча самі ми були в подібному становищі до 1991 року. Більше того, українці, на відміну від інших національностей, стали об'єктом колонізації вже в останні десятиліття радянської епохи. Українець міг зайняти посаду другого секретаря ЦК компартії, за винятком, звісно, галичан.
Зображення: кадр з відео Віталія Портникова "Нам потрібно перемогти, зберігаючи державу. Вижити як Україні й українцям. Стати частиною цивілізованого світу, потрапити під парасольку безпеки"
Відступимо від Росії та всього цього ментального і екзистенційного жаху, в якому ти потопаєш. Нам створюють нові декорації, активно готуючи шоу – вибори в США. Кажуть, що результат війни значною мірою залежить від підсумків цих виборів. Ти не вважаєш, що це всього лише ширма, і насправді демократія функціонує зовсім інакше?
Демократія нагадує "Теслу": ви виїжджаєте на дорогу, активується автопілот, і ви можете займатися своїми справами, поки автомобіль самостійно вас везе, адже всі системи працюють бездоганно. На мою думку, результати виборів не вплинуть на ситуацію з війною, оскільки я переконаний, що Путін не має наміру укладати угоди з жодним президентом США.
Я не поділяю думку, що демократія не є ефективною. На мою думку, демократія є основою для збереження цінностей. Коли під час дебатів Камалу Гарріс і Дональда Трампа запитали про Україну, Гарріс не надала конкретної інформації щодо України, проте акцентувала увагу на цінностях. Чому Америка підтримує Україну? Тому що ми дотримуємося певних принципів. Їхні землі були анексовані, і на них здійснено напад. Як демократична нація, ми просто зобов'язані надавати їм підтримку.
Американському виборцю пропонують вибрати: ти за цінності чи тебе вони не цікавлять, а цікавлять виключно податки, добробут. Але Америку Америкою зробили не податки, а цінності. Інакше люди за Америку не воювали б.
Ми стали свідками того, як Республіканська партія, традиційно відзначена консервативними принципами, опинилася під контролем людей, які не мають жодних цінностей. Це справжня трагедія. Проте це не свідчить про те, що демократія зазнає краху: сьогодні ви можете голосувати за кандидата, який не дотримується цінностей, а завтра — за того, хто їх має. Проблема виникає тоді, коли безцінні особи захоплюють владу і не бажають її віддати. Ось тоді демократія перестає функціонувати.
На мою думку, найбільшою трагедією американської демократії є те, що тепер ми змушені вибирати не між різними цінностями, а між цінностями та їхнім відсутністю.
Изображение: EPA/UPG
Існують ультраправі політики з цілком спотвореними цінностями, проте це все ж таки цінності. Ми не можемо заперечити, що Джордж Мелоні має свої політичні переконання, так само як і Марін Ле Пен. Саме завдяки наявності політичних поглядів, Марін Ле Пен здатна змінювати свою позицію щодо війни. Ми вважали, що екс-президент Чехії Мілош Земан позбавлений цінностей, однак це не так — він є консервативним політиком. Постійно прагнув знайти спільну мову з Путіним, адже тому подобалися консервативні лідери. Але варто лише згадати, що після початку великої війни з Україною, Земан різко змінив свою риторику, назвавши Путіна божевільним.
Історія надає нам можливість навчатися, аналізувати її та виявляти певні тенденції, які можуть бути актуальними в різних ситуаціях. Проте, найважливіше для нас, напевно, полягає у фокусуванні на власному розвитку, формуванні нашого бачення майбутнього, забезпеченні безпеки та екзистенційної стабільності.
Ми маємо досягти перемоги, охороняючи нашу країну. Важливо вижити як нація, як українці. Нам необхідно інтегруватися в цивілізований світ і знайти захист під надійним щитом безпеки.
Якщо це відбудеться, можемо перестати взагалі говорити про Росію. Уявляєш, який жах? Будемо говорити про Польщу, про Італію. Ми з тобою зберемося на наступне інтерв'ю, і в нашій розмові жодного разу не прозвучить Росія. Я можу годинами розмовляти, не згадуючи про Росію.
Моя особиста драма полягає в тому, що постійно отримую питання про Росію, тоді як мій культурний світ і мої досягнення не викликають такого ж інтересу. Я змушений обговорювати російську диктатуру чи лібералів, але насправді мене захоплює європейська культура, музика та різноманітність цивілізацій.